ДЯКУЄМО Вам за те, що Ви опинилися на цьому сайті!!! :)
Читайте та коментуйте! :)
:)




Цитата



Новий засіб від безсоння
11 Листопад 2010 01:55:59

Новий засіб від безсоння: потрібно рахувати до трьох, максимум - до пів четвертої :)






ТЕМА



11 Листопад 2010 00:54:44
Автор: ТАЙМ

Саме така підозра появилась у вболівальників "Карпат" після 1/4 розіграшу Кубка України
з футболу. Перед цим туром "Карпати" без особливих зусиль проходили своїх суперників,
не пропустивши жодного голу у свої ворота. Якщо звернути увагу на такі рахунки як 5:0 ,
потім 3:0 - домашня перемога над позаминулорічним володарем цього кубка -
Ворсклою.І якось не вкладується поразка 2:0 за тотальної переваги "Карпат" на власному
стадіоні над середнячком-київським Арсеналом,навіть взявши до уваги попередню гостьову
поразку 4:0 у Севільї,що перекрила "Карпатам" буль-які перспективи на вихід з групи Ліги
Європи.






ІНТЕРВ'Ю



ПРОТИ АБОРТІВ
Автор: QSBALKIS

Інтервю з ініцйатором руху проти абортів в Дніпропетровську - Наталією Евгенівною Тациняк (Пословскою)


Гледіло: 4893 Відгукнулися: 0 Рейтинг: rating



ШАМАН:"....добивайтесь завжди свого...."
Автор: QSBALKIS
02 Червня 2011 03:57:40

Шаман - один представників старшого покоління хіп-хопу уЛьвові дав нам інтервю.


Гледіло: 4396 Відгукнулися: 0 Рейтинг: rating



ТАНЦІ
Автор: Rоmma

У цій статті розкажемо про танці ,про особливості танців .Ми взяли інтервю з дівчиною ,Віолеттою ,котра танцює вже майже 16 років.


Гледіло: 4904 Відгукнулися: 1 Рейтинг: rating




ХИМЕРИ БРУКІВКИ



Байдужість…
Автор: Чучко Олександра
05 Липня 2012 22:48:06

Кажуть, що немає нічого гіршого за байдужість, бо вона вбиває душу. Ми дуже цінуємо людей турботливих, готових допомогти, чуйних і співчутливих, завжди хочемо мати таких друзів, але чи самі ми є такими? Чи не відмовляємо ми в допомозі тим, хто її потребує, чи не проходимо байдуже повз тих, кого ображають, чи зважаємо на чуже горе?


Гледіло: 4266 Відгукнулися: 0 Рейтинг: rating




ВІРШІ



Якби були у мене крила
Автор: Макс Мол
05 Липня 2012 22:53:14

Якби були у мене крила,
то полетів би я на місяць.
А хтось під боком мені каже,
що це зробити неможливо.


Гледіло: 4716 Відгукнулися: 0 Рейтинг: rating




ПАМ'ЯТАЙМО ЗВИЧАЇ, КУЛЬТУРУ, ІСТОРІЮ



На Андрія робиться дівицям надія
Автор: Андрій Бучак

Андріївська ніч – така незвичайна не тільки тому,що в цей час привідкривається щілинка через яку можна підгледіти свою долю,але й тому, що Андріївські вечорниці - це веселе і колоритне дійство
пустощів,жартів і сміху, яке охоплює не тільки молодь,пов'язане зі значною кількістю різноманітних звичаїв, обрядів і повір’їв.


Гледіло: 4862 Відгукнулися: 0 Рейтинг: rating




МУЗИЧНІ НОВИНИ



Співачка зі Львова Борислава Білоцерківська потрапила до Всесвітнього проекту з пошуку співочих талантів!
Автор: Міка
30 Травня 2011 00:37:00

Допоможіть втілити у життя мрію талановитої співвітчизниці!

Резидент зі Львова Борислава Білоцерківська, іменуєма Чвертьфіналісткою (учасницею 2-го туру) Avon Voices, першого в історії компанії міжнародного онлайн-проекту з пошуку співочих талантів. Борислава була відібрана серед 175 претенденток з більш ніж 50 країн світу і увійшла у 100 найкращих! Зовсім нещодавно Вони записали в Нешвілі, Парижі, Гонконгу та Ріо-де-Жанейро професійні студійні відеокліпи, які вже викладені для перегляду і голосування на AvonVoices.com. За результатами публічного голосування і оцінок зіркового жюрі будуть визначені дві переможиці – одна з них має бути Представником Avon. Як приз вони дістануть можливість записати альбом в професійній студії звукозапису.

Резиденти з України та інших країн можуть брати участь в Avon Voices і допомогти Бориславі пройти в наступний тур, зареєструвавшися на Avonvoices.com.

Відео єдиної представниці від України розміщено у відеозаписах 2-го туру! Реєстрація і голосування тривають до 20 червня 2011 року.


Гледіло: 5043 Відгукнулися: 0 Рейтинг: rating




ВАР'ЯЦЬКІ ВІСТІ



6 пріоритетів маніпуляції масами
Автор: Міка
26 Вересня 2010 01:31:49

Цікаве відео про 6 пріоритетів впливу на народ. А ми й не підозрюємо.


Гледіло: 4656 Відгукнулися: 0 Рейтинг: rating




ГУМОР З РОДЗИНКОЮ



Я намалюю день
Автор: Дайджест
18 Березня 2011 06:15:34

- Ваш син намалював на парті муху, як живу, і я відбила об неї
руку.
- А ось я, коли у ванній побачив намальованого крокодила, вибіг через намальовані двері.


Гледіло: 4090 Відгукнулися: 0 Рейтинг: rating


Публікації > Химери бруківки > Вірність

Вірність



Автор: Настасі Словінська

25 Грудня 2009 21:50:32



Що для Вас означає вірність? Вірність - це пережиток минулого чи це ще актуально для нас? Це оповідання не дасть вам відповідей на поставлені питання. Ви самі маєте знайти їх для себе.

І як модно казати, всі події треба вважати вигаданими і будь-які спів падіння є випадковими.


***
Був ранок. Ще стелився легенький туман. Дорога, що вела від залізничної станції до бабусиного дому була вкрита суцільними ямами. Таке враження ніби її ніколи не ремонтували. Руку мені відтягувала сумка. Хоча я намагалась взяти мінімум речей, все ж таки приходилось перекладати її з руки в руку. Я добре знала дорогу, хоча я тут була лише кілька разів. Мені ніколи не подобалось це селище. Жахливі дороги. Природа навколо мене теж не вражала. Тут був лише ліс. Великий, я боялась заблукати, тому ніколи сама туди не ходила. Також трохи далі були скали. (Мене туди колись в дитинстві водив дід, коли був живий. Я ніколи не любила гір, тим паче скал. Мало кому признавалась, але я панічно боялась висоти.) Ввечері не було чим зайнятись. В мене тут не було друзів. Та їх тут і не могло бути. Востаннє я тут була три роки тому. А тепер, що я тут робитиму, я навіть не уявляла. Я ще навіть повністю не усвідомила тих змін, що мені прийшлось зробити.

Я все йшла і думала, як же мені тепер тут влаштовуватись. Про що говорити із сусідами. Я мало кого взагалі пам`ятала. А знайомитись з новими людьми для мене було, не те що проблематично, але я не дуже любила взагалі якісь зміни. Зміна обстановки, колективу, звичок, це завжди так важко для мене. Але обставини так склались, що довелось покинути Львів і переїхати до бабці, щоб їй допомагати. Вона залишилась зовсім одна, а я в неї єдина онука. Тому я вирішила перевестися на заочну форму навчання і тим самим, мати змогу бути біля бабуні. Хоча я й досі не розуміла як же це в мене вийде. Я ніколи не жила в селі. Ну, то не зовсім село… Як тут кажуть, селище міського типу. Але то далеко не Львів, який я полюбила всім серцем за останні три роки. Він подарував мені Антона. Моє єдине кохання. До Львова я переїхала після того як вступила до університету. Я все життя марила біологією. Так цікаво як же людина влаштована. Тому ніхто й не сумнівався, що я оберу саме той факультет. А ще доля мені подарувала прекрасну подругу, Галину. Ми з нею дружили ще зі школи. Вона мене завжди розуміла. А я цінувала її думку. Галя не раз казала, що ми як сестри. Разом вчились в школі, а потім вступили на один факультет… А тепер прийшлось покинути її. Але ще важче мені було переживати розлуку з Антоном. Я так і не змогла побачитись з ним перед від`їздом (він був у відряджені у Варшаві). І зараз так важко на серці було через це. Мені прийшлось так раптово їхати, що я навіть не встигла переоформити документи в університеті. Прийшлось попросити Галю, щоб вона підготувала все потрібне для переводу із стаціонарної форми навчання на заочну. Але за це я навіть не переживала. Я була впевнена на всі сто, що з тим проблем не виникне. Галя зі всім мала справитись.

Мої роздуми були нагло перервані.

О, яка дівчина.
Чого тобі?
Може тобі допомогти нести сумку?
Дякую. Не треба. Сама справлюсь.
Та ти чого так? Як не рідна.
А що ми взагалі то знайомі?
А то так принципово? Ну, добре. Петро. А ти мабуть Оля.
Звідки така поінформованість?
Ну, ти тут як знаменитість.
Незрозуміла. З чого то так?
А селище невелике. Всі один одного знають.
Що з того?
Та всі чули, що ти маєш приїхати до своєї бабці, Марії Іванівни.
Навіть так. От за це я і не люблю провінцію.
Сумка стала вже нестерпно важкою. Я зупинилась і поставила на землю. Мій співбесідник теж зупинився. Він мене явно почав дратувати. Але я не знала як його спекатись. Я свердлила його поглядом, в якому вже мабуть було багато злості, але просто не могла себе стримувати. Мені була неприємна його компанія. Зовні він виглядав майже як «гопнік», років вісімнадцяти – дев`ятнадцяти, не більше, добре хоч куртку не заправляв в штани. З виразу його обличчя можна було судити, що його звивин мозку вистачає лише на те щоб рухатись і пересуватись. Може в мене занадто критичні погляди, але таке перше враження в мене склалось про цього Петра. Він вийняв з кишені пачку сигарет. Я не палю, але наскільки я змогла побачити цигарки були з дешевих. Я й досі продовжувала впритул дивитися на нього, тому Петро якось зніяковів і протягнув сигарету мені.

Дякую. Не палю.
Ой. Зараз такі дівчата пішли… Майже всі курять.
Емансипація.
Ема… Що?
Емансипація. Хоча в палінні нічого хорошого я не бачу. Лише шкоду приносить.
І я так кажу.
Це також стосується хлопців. – Петро якось дивно глянув на свою сигарету, але зробив ще одну затяжку.
Коротше, не раджу так виражатись.
Це ти про що? Я тебе не розумію.
Ну про те ема…
Емансипацію?
Ага. Такими словами не треба. Ніхто не зрозуміє.
А-а-а-а. Ясно. Постараюсь. – бачу ситуація навіть гірша ніж я думала.
Петре, ти чого до дівчат із самого ранку пристаєш?
До нас підходив молодий чоловік. Він був старшим від нас. Ну так приблизно років двадцяти трьох, а може й двадцяти п`яти. Важко так відразу визначити. Він відрізнявся зовні від Петра і одягом, і зовнішністю, і виразом обличчя. Він точно має знати що таке емансипація. Його очі. В них… ніби якась таємниця. Щось таке прекрасне. Глибокі сіро – зелені очі з вогником. Я нарешті змогла відвести від них погляд. Ну, цей суб`єкт явно має бути цікавішим за попередній…

Та я ні до кого не пристаю. Просто розмовляю. Розповідаю про красу нашого краю.
А ти впевнений, що ця мила дівчина хочу слухати про красу нашого краю?
Ну-у-у…
І я про теж.
То як? Мені піти? Чи що?
А ти подумай.
Молоді люди, ви мені звичайно вибачте, але я вам часом не заважаю? – м-да, цей теж якийсь прибацаний, розкомандувався, з якого то чуда?
Вибачте, я забув представитись. Мене звати Святослав, – промовив молодий чоловік з таємничими сіро – зеленими очима.
Дуже за тебе хлопче рада. Дивний ти якийсь. Тут що всі такі прибацані. Чи водяться й гірші. Ото я влипла. І чого то ще й він тут мені на голову звалився. От чому я не люблю провінцію. Всі дивні і знають все один про одного, та ще й люблять лізти в життя інших.

Я спробувала скорчити щось схоже на посмішку.

- Дуже приємно.

- А ти Оля…

- Ого. Я що й справді тут знаменитість?

- А я тобі що казав, - втрутився до розмови Петро.

- М-да, й справді, - нічого в тому доброго нема й не може бути, жах, жодної приватності, надіюсь мій вираз обличчя не дуже видає мої думки. – Ви мені звичайно вибачте, але мені треба вже йти.

Я тільки хотіла взяти свою сумку, як Святослав випередив мене. Він з легкістю підняв мою ношу, і легким, ледь помітним жестом вказав мені на напрям дороги. Святко ступив кілька кроків вперед, а я на кілька секунд задумалась і попрямувала за своїм новим знайомим. Петро залишився стояти на місці й проводжав нас поглядом. Я намагалась не відставати від Святослава. Весь час думала про що б то заговорити, що спитати. А він весь той час мовчав. Ми дійшли до дому моєї бабці, і ніхто з нас так й не порушив мовчанки. Мене це трохи гнітило, але не довго… всі ті думки відразу вивітрились з моєї голови як тільки я побачила бабуню. Я за нею так скучила. Ми не бачились більше року, коли вона приїжджала до Львова. Хоча як на мене за той час вона анітрохи не змінилась. Я й не помітила як ми з нею опинились вдвох. Мій новий знайомий, який був такий люб`язний мені допомогти безслівно і без попередження зник. Та мене це і не здивувало. Він чим далі тим більше здавався мені дивним. Не хотілось з ним більше перетинатись. Хоча я розуміла, що за таких умов це нереально.

Я почала влаштовуватись у відведеній для мене кімнаті. Відтоді як я тут була востаннє тут нічого не змінилось. Невеличка кімната з вікном, що виходило в сад. Старовинна шафа, комод, ліжко, письмовий стіл – і все це в одному стилі. Мені це колись подобалось, але зараз виглядало трохи незвично після того мінімалізму, який в мене був у львівській квартирі. Але на жаль, це не єдине до чого тут треба буде звикнути.

Ми весь день тоді говорили з бабцею. Я їй розповідала про себе, про своє життя, про друзів, про моє кохання і залюбки слухала те, що вона мені розповідала. За останні три роки єдиною моєю порадницею була Галя, тому було приємно поговорити про «своє жіноче» з людиною старшою із життєвим досвідом. Так вже сталось, що після закінчення школи, можна сказати, що я залишилась сама. Мої батьки розлучились. Я це важко переживала, хоча розуміла, що для мами це набагато важче, але вона сильна жінка, вона ніколи не подавала виду, що їй тяжко. Але я то знала… Потім стало ще й скрутно фінансово і мама прийняла рішення шукати роботу за кордоном. Я не підтримувала того рішення, але й змінити вже нічого не могла. За кілька місяців мама виробила візу і поїхала до Мілана. Для мене це було непросто. Але з часом я звикла. Та й не була я зовсім сама. Мене підтримала моя найкраща подруга і за це я їй дуже вдячна. Але й на маму я ніколи не тримала зла. Іншого виходу не було на той час. З татом я теж не бачилась. В нього тепер нова сім`я. Про мене він згадує один раз на рік, на мій день народження. Спочатку я саме його винила у всіх бідах, але тепер я побачила більше. Ситуації трапляються і гірші. За останні три роки я зрозуміла, що мої батьки розійшлись ще досить цивілізовано. Кожен тепер окремо будував своє життя як вмів.

Ось так ми весь день і весь вечір говорили і не могли наговоритись. Бабуня годувала своїми смаколиками. І стало так легко на душі. Жодних переживань, турбот.

Пізно ввечері, коли я вже залишилась на самоті в своїй новій кімнаті, я взяла телефон зі стола і набрала Галин номер.

Ало.
Привіт.
А-а. Привіт. Як доїхала?
Нормально. Але тут буде не просто.
Це чого так? З бабцею важко буде вжитись?
Та ні. Ти що. Вона така оригіналка. Ні-ні. Тут такий контингент…
О-о-о. Бачу ти вже встигла перезнайомитись там.
Та ні. Про що ти? Ну, так, зустріла тут двох кадрів.
Лише двох? Чого так слабо.
Перестань знущатись.
А я й не знущаюсь. Може там ще якийсь хороший попадеться. Заміж візьме.
Ну ти хоч думаєш, що кажеш?
А що я таке сказала?
Ти ж знаєш я люблю тільки Антона і більше мені нікого не треба.
Ну так. Ну так.
Я так шкодую, що не змогла з ним попрощатись перед від`їздом. Хоча ще більше переживаю, що ми взагалі так далеко один від одного.
Ну та. Це мабуть важко.
Навіть не представляєш як. Я кожної миті про нього думаю. Так важко.
Ну-у-у… е-е-е… Не знаю, що й сказати.
Та що тут скажеш. Любов.
Ага. Любов.
Шкода мені й того що в мене нема комп`ютера тут. Жодного зв`язку з Антоном. І life тут теж не тягне. Тому довгі розмови теж стають неможливими. Більше нема операторів, де можна говорити безкоштовно хоч цілу вічність.
Отак. Шкода. – якоюсь дивною видалась ця відповідь Галина, але я не стала тим особливо перейматись, може вона просто втомлена, тією думкою я себе й заспокоїла.
Мені доведеться купити новий стартовий, бо цей я взяла в бабці.
Обов`язково мені скажи свій номер.
Звісно. Ще таке кажеш.
Не подумала.
Та я бачу. Якась ти трохи дивна. Чи то замріяна чи що?
Я-я-я? Та ні не думаю. Може стомлена.
Ну, тоді тобі треба обов`язково відпочити.
Так і зроблю. Тоді я йду лягати спати.
А так звісно. На добраніч.
Тобі теж. – і Галя швидко припинила розмову.
Дивна якась розмова вийшла. Мені ніякі розумні пояснення тому не приходили в голову крім того, що вона й справді була втомлена. І я відчувала втому, тому вмостилась в ліжечку і вже за кілька хвилин я спала.

Я на диво довго спала. А прокинула цілком відпочившою. Відчуття фантастичне. Давно вже такого не відчувала. Якісь позитиви того що я сюди переїхали теж спостерігаються. Бабуня продовжувала балувати мене своїми шикарними стравами. Мені мабуть ніколи не зрівнятись з нею у кулінарії.

Сьогодні я вже наважилась оглянути місцевість. Глибоко вдихнула перед воротами і вийшла на вулицю. Нічого страшного мені не загрожувало, але все ж таки було якось не по собі. Я зустріла кілька сусідок, яких я навіть пам`ятали ще з дитинства. Ми перекинулись кількома реченнями… Вони мене не з`їли. Значить не все так страшно в нашому домі. Може я тут приживусь…

Доброго дня, дівчино.
Тільки не він… Ну, звідки ж той Петро знову звалився мені на голову.

І тобі привіт.
Як тобі наше селище?
Нормальне.
Е. То ти ще його певно й не бачила. Тут така природа.
Вірю.
Та що тут вірити. Це треба побачити. Йди я тобі покажу, - він спробував вхопити мене за лікоть. Я різко відсмикнула руку.
Та чого ти як не рідна? Не хочеш як хочеш. Дика якась.
Я швидко звернула до хати. Не хотіла більше стикнутись сьогодні ще з якимсь кадром.

Весь день провела на подвір`ї. Допомогла бабуні з квітником. А ввечері вмостилась під моїм улюбленим горіхом і читала книжку, яку взяла з собою в дорогу. Буде проблематично знаходити тут собі заняття для розваги. Я вже так звикла до комп`ютера, до тих можливостей, які він дає разом з інтернетом. Тут того я була позбавлена, а значить відрізана від цілого світу. Мене це дуже гнітило. Але я намагалась відганяти від себе ці думки.

На другий день вирішила все ж таки купити новий стартовий пакет, щоб мати змогу хоч якось підтримувати зв`язок із зовнішнім світом. Та на жаль на всій території селища, тобто в жодному з двох магазині не було жодного «пакету», що викликало в мене хвилю злості та обурення.

Привіт.
Привіт.
Пам’ятаєш мене?
Звісно. Святослав. Ти ще допоміг мені сумку нести. А чому питаєш?
Так просто.
А-а-а.
Чому ти так кричала на продавщицю?
Тут в цілому селище нема жодного «стартового».
І це все?
А що мало?
Чесно кажучи так. Ну звикай, це не велике місто, де можна знайти майже все на кожному кроці. Тут буває частенько таке. Хоча просто треба вміти шукати.
Тобто?
Треба знати де і що продається. Тоді не прийдеться злитись, що чогось нема.
І де ж мені шукати стартові пакети?
І багато тобі треба?
М-м-м. Один.
Добре, поїхали зі мною, я тебе завезу.
Куди?
Як куди? Тобі ж треба в магазин, де продають «стартові». То я тобі покажу, де він є.
А це далеко?
Та ні. Чотири – п’ять хвилин.
Тобто чотири – п’ять хвилин? Ти що літати вмієш?
До чого тут літати?
Звідси за чотири – п’ять хвилин дійдемо хіба що до того магазину, де я вже була і там точно нема нічого, що мені треба.
А хто казав, що ми підемо пішки? Що ще тобі треба?
Ще? Ну-у-у. Навіть не знаю. Треба ще буде знайти чим себе зайняти. Тут же нічого цікавого нема.
А чим ти любиш займатись?
В цих умовах… Мабуть читання буде найкращим варіантом.
А що ти маєш на увазі під «цими умовами»?
Та так нічого.
М-м-м. То ти ще хочеш придбати собі книжку якусь?
Було б непогано. А що ти ще знаєш якусь книгарню тут неподалік?
Знаю. Але сьогодні вона нажаль зачинена.
Чому мене це навіть не дивує? – зіронізувала я.
В мене є вдома невеличка бібліотека. Можемо пізніше заїхати до мене, і ти вибереш собі щось почитати.
М-м-м…
Добре, чекай тут. – Святослав швидко розвернувся і швидким, але розміреним кроком завернув за ріг будинку.
Я стояла і аналізувала нашу розмову. Знову повернулось до мене те перше враження, яке в мене склалось про нього. А він таки має бути розумним. Навіть бібліотеку вдома має. Хоча не треба дуже тут розмірюватись, вона мабуть складається з десятка другого книжок. Не більше.

Поки я припускала скільки ж в Святковій бібліотеці книжок з-за рогу виїхало синє «вольво», зупинилось навпроти мене. З машини вийшов Святослав. Якщо сказати, що це мене здивувало, що означає нічого не сказати. Коли він натякнув, що ми не підемо пішки, я звісно здогадалась, що він мав на увазі, що в нього є машина і він нас туди відвезе, але я явно очікувала щось гірше і дешевше. Я ніколи не цікавилась і розбиралась і марках автомобілів. Тому конкретно визначити її для мене важко. Ще більше мене здивувала Святкова поведінка, він вийшов з машини, обійшов її і відкрив для мене дверцята авто. Я кілька секунд стояла на місці і все це обмірковувала, потім сіла в авто і ми рушили. Він не збрехав. Ми дістались до потрібного магазину за лічені хвилини. Але знову ж таки наша подорож була німа. Ніхто з нас не наважився порушити тишу, ніби ми обидва прислухались до монотонного шуму мотора. Машина зупинилась чітко навпроти входу до магазина. Святослав продовжував мене дивувати своєю джентльменською поведінкою. Ми тут все досить швидко владнали. І вже за кілька хвилин ми повертались до селища. Ще кілька хвилин і ми вже зупинились біля якогось подвір’я. Мабуть тут він і живе. До речі він хороший водій.

Де ти вчився водити машину?
Мене тато вчив. Ще з дитинства. Вперше за кермо я сів десь в сім чи вісім років.
Ти тут живеш.
Так. Проходь.
Вдома як я зрозуміла нікого не було. Мої очікування не справдились. В нього було досить затишно. Ми пройшли до якоїсь кімнати, яку цілком можна було назвати кабінетом. Тут було багато стелажів з книжками і великий робочий стіл, також два великих крісла біля вікна з журнальним столиком.

Тут їх так багато…
Ти про що?
Та так. Думки в голос. А що в тебе тут є?
Та багато чого.
Бачу, що багато. Я чесно кажучи, не очікувала такого побачити.
Чого такого?
Такої кількості книжок. Ти любиш читати.
Так. Любив.
А зараз. Невже розлюбив?
Ні не розлюбив, хіба можна розлюбити читати? Просто часу вільного дуже мало.
Шкода.
Так шкода. Зліва в мене книги класиків. Справа сучасна література. Це щоб тобі було легше орієнтуватись. Можеш не поспішати. Вибирай стільки скільки треба буде.
Ага. Дякую.
Та нема за що.
Я в кімнаті залишилась сама. Я переглядала полиці… Тут багато цікавих книжок. Цікаво він все це читав, чи просто так це все купив. Та ні мабуть читав, навіщо людині купувати книжки, які він не збирається читати. Тут були як ті що я вже читала книги, так і ті, про які я багато чула, але ще руки не дійшли. Я вибрала спочатку дві з них. Потім ще три. На рип дверей я відірвала погляд від книжок і побачила Святослава з підносом, на якому стояв чайничок, дві кружки на блюдцях і ще була корзинка з моїми улюбленими цукерками. Він поставив все це на журнальний столик і запросив мене жестом присісти на крісло. Йому вдалось вже втретє за сьогодні мене здивувати. Хм. Ми пили чай і… нарешті розмовляли. Розмовляли ми про літературу, про книжки. Як виявилось він може бути цікавим співрозмовником. Нам подобались ті ж самі книжки. Хоч якась спільна тема для розмови. Була надія, що я з часом знайду ще якісь. В мене виникла навіть думка, що ми зможемо стати друзями. Але я не стала казати це вголос. Поживемо – побачимо…

***
За перші кілька моїх днів перебування тут, в цій Богом забутій глушині я завела знайомство лише з Святославом та кілька разів перетиналась з надокучливим Петром. Чесно кажучи, він мене страшенно дратував. А от з дівчатами ситуація виявилась ще складнішою. В мене зовсім не вдавалось наладити стосунків з ними. На тій же вулиці із мною жило кілька дівчат мого віку. І певна річ я робила спроби знайти з ними спільну мову, але мої старання не зазнали успіху. Мені чомусь завжди було легше спілкуватись з представниками протилежної статі. Частенько навіть казали, що в мене не жіноча, а чоловіча логіка. Ну, з боку видніше… Я просто дружила з логікою, от і все. Але тут було все складніше. Мене не цікавило рукоділля, «мильні опери», модні спіднички і «чорненька» з «Віа гри». Тому після трьох спроб я перестала з того робити якусь трагедію, і щоб зовсім з ними не розсваритись так і не подружившись, просто уникала їх. Мені здавалось це найкращим виходом. Ну, ми просто різні. Провінція. І все тут. Вже за кілька днів я почала падати духом. Я не могла бути на самоті більше ніж 10 годин на добу. Галя якось дивно себе поводила. А може це вже параноя. Але мені не вистачало нашого спілкування. Вона дуже рідко відповідала на мої дзвінки. А наші розмови ставали все коротшими. Ну так, я розумію… Вона зайнята. На літо вона знайшла роботу. Нові знайомства. Але я так за нею сумувала…

Привіт!
Привіт, я так скучила за тобою!
Я просто зайнята. Ну-у-у, нова робота. Зранку до вечора. Але непогано платять.
Це добре. Так, я рада за тебе. А як там з моїми документами?
А-а-а. Олю, все добре. Не переймайся.
Не виникло жодний проблем?
Ні-ні. Кажу ж, все добре.
Ти, звісно, вибачай, що підгружаю своїми проблемами, але…
Все, окей. Кажу ж, все добре.
Дякую
Нема за що. Ми ж подруги. Ти вибач, я поспішаю.
Так-так. Не буду тебе відволікати. Але… Галю!
Ну, що ще?
А-а… Антон… Ти з ним спілкувалась?
Ні.
Ні? Справді?
Так. Справді. Я ж вже сказала. То чого перепитуєш?
Та просто дивуюсь. Чому він нічого не пише. Шкода, що в мене нема інтернету. Я пробувала йому додзвонитись. Але мабуть щось невірно набирала. Номер недійсний.
Та розслабся.
Не можу. Я так сумую за ним. За тобою. За всіма.
То не треба було їхати…
Ти ж знаєш, що я мусила… Бабця…
Вибач, маю бігти. Па.

***
Дні за днями минали… Особливої роботи вдома не було. Бабця, на диво, зі всім справлялась сама. Я їй хіба що допомагали у саду. Мені це навіть почало подобатись. Для мене це було дивним, бо я до того ніколи не любила квіти, і просто нестерпним для мене було за ними доглядати. В нас не було жодного кімнатної квітки вдома. І я так не любила практику, що у нас в університеті була у Ботанічному саду. Ми з Галею завжди умудрялись схитрити і уникнути того. Але то була саме Галина заслуга. Вона просто фантастично вміла викручуватись. Мені ніколи не досягнути її майстерності. Так вона в мене хороша… Мені її так не вистачає. Я сумую… І вона так рідко відповідає на мої дзвінки. Щось змінилось в ній. А що не розумію.

Майже весь час я проводила на самоті. В мене тепер з’явилась нова звичка. Я любила сидіти під великим горіхом і читати книжки. А часу для читання в мене було пре достатньо. Слава Богу, мені не треба було всіх їх купувати чи їздити до бібліотеки. Святослав мені дозволив приходити у будь-який зручний для мене час і вибирати все, що душа бажає. Він, на диво, до мене так добре ставився. З ним ми навіть кілька разів говорили… І кожного разу йому вдавалось мене чимось здивувати. Це єдине, напевно, хороше, що в мене тут є. Але… Для мене цього було мало… Мені так бракувало Антона. Його ласки і уваги. Його всього…

Дружби в мене тут ні з ким не зав’язалось… Мене це анітрохи не тривожило… Значить не буде жалю покидати цю місцину, на що я дуже надіюсь. Бабці вже набагато краще, отже, можливо через кілька місяців я зможу повернутись до свого звичного життя. В принципі до життя…

За два літніх місяці я перечитала величезну кількість книжок. Мене вкотре Святослав здивував. Він якийсь такий таємничий. Щоб вивідати з нього щось треба докласти зусиль. Але одного дня, коли я прийшла за наступною порцією книжок, він якось так невпевнено і розгублено на мене подивився, що йому взагалі не властиво. І повідомив із якимсь таким сумом у голосі, що має їхати. Куди і для чого я так і не вивідала. Перша думка, що спала мені: «Блін, я що тепер взагалі тут сама залишусь? З тобою було хоч про щось поговорити. А так я розучусь говорити. Капець.»

Іди зі мною. Я тобі покажу де я завжди ключі залишаю.
Що?
Ну я ж казав, що я їду. А ти можеш приходити, якщо захочеш. Брати книги. Та будь-що.
Як? Капець…
Ну мене ж не буде три тижні… Я подумав… Ну… Що ти захочеш зайти, взяти там щось…
А-а-а… Ясно… А ти, що мені так довіряєш?
Звісно. А що тут такого?
А якщо щось пропаде?
Ти про що? Тут нічого не може пропасти…
Ого… Така довіра, в наші то часи.
А що таке з «нашими часами»?
Та так… Не бери до голови. А чому ти не кажеш куди ж ти їдеш на ті три тижні?
Та в мене просто справи?
А де?
Далеко звідси…
Ти шпигун чи мафіозі? – я вже не витримала, і почала його, як завжди підколювати.
Ні. Я просто таємний супер - агент! – і його обличчя осяяла усмішка.
Так, він завжди знаходив відповідь на мої жартики, навіть на дуже тупі…

***
Початок осені. Ммм. Ще так тепло і гарно. Просто клас. Одне погано. Я тут сама. Галя практично не мала часу, щоб хоч трошки приділити нашим телефонним розмовам. Крім роботи, тепер і навчання почалось. А так… А я ще тут байдикувала. А так руки вже «чесались» почитати підручник чи якусь лабораторну зробити. Я так це люблю… Я вже з нетерпінням чекала Святослава… І то з двох причин… По-перше, він обіцяв привезти мені підручники, які мені потрібні для навчання. А по-друге, буде хоч з кимсь час від часу побалакати. Хоча він завжди здавався якимсь трохи дивним, все одно він – це краще ніж Петро. Мови нема… але час так повільно тягнеться…День за днем… Все таке однакове… Всі дні як один… Жодної тобі різноманітності… Сумно… Сумую за Львовом… За Галею… За Антоном… Боже, я його вже цілу вічність не бачила. Як він там? Може змінився? Засмаг? Так хочеться хоч на мить перенестись до них…



***
П’ятнадцяте вересня. Сьогодні мав повернутись Антон. Все моє єство рвалось до Львова… До нього… Серце нило… Туга обвивала мене все сильніше… Сьогодні я зірвалась ні з того ні з сього на Святка. Хоча він ні в чому не був винен. Він як завжди люб’язний. Привіз обіцяні підручники. А ще великий пакет солодощів… Моїх улюблених… Хоча як він так міг вгадати мої смаки?.. А може я йому казала? Поняття не маю. Таке враження, що він запам’ятовує все, що я йому кажу. Він просто може мене процитувати… А я навіть не запам’ятовую, що саме йому кажу. Така вже я є, розсіяна і забудькувата. А тепер мене точить хробачок суму і той факт, що я ледь не посварилась з єдиною людиною, яка мене тут розуміла. Я злилась на себе. На те, що я в цій глушині застряла. Починала просто ненавидіти це смт і всіх, хто тут живе.

Я швиргнула книжку. Не хотілось читати. Вже й не хотілось вчитись. Єдиним моїм бажанням було повернутись до Львова. Два з половиною місяці проведені тут були для мене каторгою. Було ще тепло. Я вийшла в сад. Бабця поралась на кухні. Готувала нам вечерю. Я присіла в моєму улюбленому місці… В моїй голові роїлись шалені думки. Всі вони були невпорядковані. І жодної логіки не прослідковувалось… Хм… Я підвелась і почала намотувати круги по саду. Таке в мене траплялось, коли я над чимось думала і хотіла прийняти якесь рішення. З кожною хвилиною я набиралась впевненості… Спочатку мене це почало лякати, але я себе переконувала в правильності своїх тлумачень і висновків. Єдине чого я хотіла, так це побачити Антона і Галю… Значить треба збирати речі і їхати… Що ж пояснити бабці?.. Блін, я вже не маленька. Чому я маю щось комусь пояснювати. Я себе налаштовувала. Спробувала пошукати інші варіанти… Але я так зациклилась на своєму рішенні їхати до Львова, що більш нічого розумного в голову не приходило… Отже, я почала продумувати різноманітні деталі. Коли виїжджати. Що із собою взяти і все таке. Прикидувала коли я доберусь до квартири. Як я увійду. Що скажу. Як обніму Галю. Уявляла нашу зустріч з Антоном. Як він кинеться мені на зустріч. Обійми… Відразу тепло почало розливатись по моєму тілі від тих думок…

Бабця покликала мене до столу. Я й не спам’яталась, як минуло пару годин в моїх роздумах. Ми вечеряли. Я зважувала у своїй голові слова. Як же це повідомити бабці, що я їду? А потрібно було зробити це негайно, тому що вже завтра зранку я хотіла їхати. Просто не могла вже ні хвилини чекати.

Бабцю, я завтра хочу їхати до Львова.
А чому таких поспіх. Чому завтра.
Ну-у-у… е-е-е… Мені треба… Дещо взяти.
А що саме?
От цього я не встигла продумати. Я була так поглинута думками про зустріч з Антоном…

Треба взяти підручники…
Так, же Святко привіз. Якщо чогось бракує попроси і він решту привезе.
Ну-у. Мій одяг… Треба взяти теплі речі. Я ж не все забрала, коли приїжджала.
Можна ж купити щось нове. Ти ж маєш гроші, бо твоя мама якраз два дні тому передала.
Та-а. Але я хочу…
Навіщо? Що там доброго є?
Як ти так кажеш? Я там прожила три роки… Там мої друзі, навчання.
До сесії далеко.
Ну, але ж ти, бабцю, нормально справляєшся тут сама. Я ж не кажу, що я тебе покидаю. Просто хочу на кілька днів поїхати. Дізнатись, яка там ситуація. І все таке.
Що? І все таке?
Баб, не придирайся до всі слів…
Я зовсім не придираюсь.
А як то називається?
Я переживаю за тебе.
Та що тут переживати? Я ж Львів добре знаю. По дорозі до нього вже точно не загублюсь. Бабцю, та не маленька я вже. Мені вже двадцять, три з яких я жила сама. Не забувай. – в моєму голосі була злість. Ніяк не могла зрозуміти, чому бабця мене не хотіла відпускати. Але мене вже нічого не могло зупинити. Я прагнула вирватись з цієї клітки… Я підвищувала голос. Хоча й далі цього не помічала і продовжувала гнути свою лінію…
Я вирішила. І край.
Не смій на мене підвищувати голос. – твердим голосом, але тихим і спокійним голосом мовила бабця.
Я зовсім і не підвищую…
Як ти така доросла і самостійна, то вирішуй сама. Хочеш їхати – їдь. – бабця підвелась і пішла до своєї кімнати.
На тім наша вечеря закінчилась. Бабця образилась. Але не тому, що я їду, а тому як я з нею говорила. Мені стало соромно. Ну, цього мені точно не хотілось, але… Я прибрала тарілки зі столу, помила посуд швиденько і побігла до себе, взяла телефон і… Гудки. Галя знову не відповідала. Я ще раз набрала. Знов гудки. Мене це трохи розчарувало… Та нічого. Значить зроблю сюрприз. От, як вони зрадіють…

Я почала збирати свою сумку. Брати звісно треба було по мінімуму. Я ж не на безлюдний острів їхала. Зрештою, я була впевнена, що я зможу взяти все необхідне в Галюсі. Я ще раз спробувала додзвонитись до подруги, але безрезультатно. Тоді набрала номер Антона… Ваш абонент знаходить поза зоною досяжності… Капець. Вони що змовились. А може то й на краще. Тоді точно буде сюрприз. Я наставила будильник на телефоні, чого я вже два з половиною місяців не робила. Але завтра треба було вставати о шостій, тому я відразу вклалась в ліжечко, але ще довго не могла заснути. В моїй голові крутилось безліч думок. Все задавалось таким чудовим. В мене з’явилась якась надія, що щось зміниться і зміниться на краще, тільки на краще. По-іншому не може бути…

***
Ранок був холодним і туманним, але мене зігрівала надія на зустріч з найдорожчими мені людьми… Так, бабцю я люблю, але коли ми далеко одна від одної. Я вже просто відвикла від тотального контролю, від повчань і від того, що хтось може так детально випитувати щось в мене. Її завжди цікавило все, що може бути зі мною пов’язано. З ким я спілкуюсь, про що. А чому інших навпаки, ігнорую чи уникаю. Це мене почало дратувати вже на другий день мого перебування в бабці. Вона просто супер: уважна, ласкава, цікава, але… Нащо лізти в мою душу. Ну, не можу ж я сказати, що просто не переношу це смт, де навіть проблематично купити «стартовий»; де нема з ким поговорити і я «бурчу» навіть не від того, що прийшлось відмовитись від деяких комунальних благ, а від через те, що я тут як у пастці, відрізана від зовнішнього світу. В мене забрали мій звичний спосіб життя і тепер я маю бути щасливою?.. О це вже ні… Тепер я нарешті зможу вирватись хоч на кілька днів, а потім як Бог дасть, той взагалі повернусь до Львова… А там хай буде як буде. Поживемо – побачимо… Все не хочу навіть думати про це…

Дорогою до залізничної станції я все думала про своє псевдо визволення (бо повним визволення з цієї глушині його не назвеш)… Туман вже трохи розвіявся… На пероні було мало людей… І це на краще. Значить ніхто не ставитиме мені дурних питань, типу куди і чому я їду… За чверть восьма на моєму годиннику, значить реально десь без двадцяти хвилин. (Це вже просто звичка налаштовувати годинник, щоб він хоча б на п’ять хвилин спішив. Хочете сказати, це тупо? Тому що я знаю, що годинник спішить і завжди віднімаю тих п’ять хвилин… Але для мене це було запорукою того, що я ніколи не спізнювалась. За все своє життя я пам’ятаю, що я спізнювалась лише двічі, але то вже було так давно.) До відправлення поїзда залишалось сімнадцять хвилин… Треба було чимось зайняти, бо час тягнувся неймовірно довго. Очікування, ніби випробовувало моє терпіння… грало на моїх нервах… Я сперлась до фасадної стіни каси і почала рахувати камінці, якими були огороджені клумби трохи ліворуч від мене… Спершу збилась на п’ятдесятому… Тоді зосередилась і вже долічила до сто двадцять третього… Прибув потяг… Нарешті… Зупинка тривала п’ять хвилин, тому всі ринули до вагонів. Люду трохи прибуло за той час поки я займалась лічбою… Я зайняла своє місце. Моїми сусідами була молода пара… Вони так гарно дивились разом… Я і Антон… Ми теж так пасуємо один одному? Моя туга повернулась і загострилась… Швидше б приїхати… Щоб хоч трохи відволіктися я витягнула з сумки книжку і почала читати… Пауло Коельо… «Алхімік»… І я як Сантьяго1… Тільки я була переконана, що знайшла «свою Стезю»… Я мабуть все таки щаслива людина… Знайшла свою половинку… Здобуваю улюблений фах… Так! Я таки щаслива.

1 – головний герой твору Пауло Коельо «Алхімік».

***


Нарешті! Нарешті Львів! Ця довгождана зустріч. Вона так близько. Так швидко. Вибух емоцій. Велика кількість думок. Я насилу тримала себе в руках… Зловила маршрутку. Ще пів години… Всього лиш тридцять хвилин мене розділяють від зустрічі з Галею. А ще я нарешті зможу взяти в неї дійсний номер Антона і … Я так скучила за його голосом… Моє серце калатало… Зупинка. Зі всіх сил я майже влетіла на третій поверх. Дзвінок в двері. Задихалась. Серцебиття лише пришвидшувалось.

Оля? Ти?
Антон? Антон! – я майже нічого не розуміла, але кинулась йому на шию. Я так довго чекала нашої зустрічі і ось, нарешті… Навіть швидше ніж передбачала.
Я так рада тебе бачити! – з Антонового обличчя не сходив подив. – Може впустиш?
А так… е-е-е… заходь… - якось ще й досі збентежено.
Любий, Тосику, хто там? – долинув з кімнати Галин голос – Якщо єговісти, то спровадь і йди до своєї киці.
В мене щелепа відвисла, я просто не вірила своїм вухам. Може щось не те почулось, моїй параноїдальній психіці ревнивиці…

- Ну, що ти там застряв? – вже наполегливіше прозвучало питання з Галиних вуст. – Ти чого тим добиваєшся? Не зли свою кицю. – Не вгавала, але й надалі залишалась в кімнаті. Ми вдвох з Антоном стояли в порозі в коридорі. Жоден з нас не наважувався зруйнувати тишу. Лише дивились один на одного. Я прагнула знайти якесь логічне пояснення цій картині. Явно все пішло не так як я планувала. Антон продовжував дивитись на мене якось тупо й винувато. Таке враження ніби він мене боїться. Відколи? Відколи він мене почав боятись? Хіба таке можливо? Чи можна боятись коханої людини? Щось тут не те… Нічого не розумію. Потребую хоч якихось пояснень. Це якесь безглуздя. Ноги почали підкошуватись. Я відчувала слабкість… Мій мозок почав створювати безліч варіантів опису ситуації… Але нічого втішного. Я ніби заклякла в порозі і тупо дивилась в підлогу…

- Тосику! – майже закричала Галя. Але вже не витримала і підвелась з дивану і вийшла в коридор. – Тоси... Оля? – її здивування було явно більший ніж здивування «Тосика». – Що ти тут робиш?

- Я теж рада бачити тебе.

- Але як же? – якщо Антон вже почав по трохи приходити до себе, то Галине здивування ще й досі було присутнє.

- Я так спішила до вас… - це все на що я спромоглась, а я так хотіла багато сказати.

Чому ти не попередила?
Я дзвонила. Ти не брала трубку.
Якось не очікувано. І чого ти приїхала? Ти ж мала бути біля бабці.
Бачу ви не раді бачити. Щось сталось?
Сталось. Ти приїхала.
Не зрозуміла. Галю, ти про що? Може ви мене хоч впустите?
Це не твій дім.
Галюсь, не треба так – до нашої перепалки долучився Антон.
Не треба як? Це наш з тобою дім і їй тут не місце.
Як? Як ти так можеш? Я не вірю своїм вухам – мене все більше шокувала все те, що відбувалось.
Ти що не доганяєш? Тебе тут не раді бачити.
То може все таки поясните, що тут таке сталось за моєї відсутності?
Розумієш, – знову вклинився «Тосик» - Ммм… Як тобі пояснити…
Та перестань, мямлити – перейшла майже на крик – Хочеш знати, що тут таке сталось, поки тебе не було? – це вже мене стосувалось.
Ну так, звісно.
Ми з Антоном разом і ми щасливі. Ось, що сталось – з єхидною усмішкою чітко вимовила кожнісіньку букву в тому реченні, яке для мене прозвучало як вирок.
Чекайте-чекайте, як так може бути. Мозок практично відключався, переставав думати. «Ми з Антоном разом і ми щасливі.» - ця фраза це кілька разів прокручувалась в моїй голові. Але як це може бути? Галя – моя найкраща подруга, майже сестра. Антон – моє кохання. Як вони могли мене зрадити? Як? Ні, це якийсь розіграш… Я панічно шукала тому якесь виправдання.

Ну чого ти мовчиш? Що вражена, що й інші можуть бути щасливими, а не лише ти?
Ти це про що, Галю?
А про те, що ти мала все. А тепер ні. От так от воно часом трапляється.
Ти про що, все рівно не розумію.
Та не муч ти її, Галю, можеш по людськи пояснити – Антон теж перейшов на повищені тони.
Заткнись, це наша розмова. Дай насолодитись. Краще залиш нас.
Окей, я йду, там якраз починається другий тайм. Динамо – Барселона. – і Антон нас спокійнісінько покинув як ніби й нічого не сталось. Я була не те що здивована, просто шокована. Я його не впізнавала. Що з ним сталось. Як зомбі.
А нам з тобою краще буде поговорити на кухні – мовила трохи тихіше ніж перед тим Галя і повернула в сторону кухні. Я ж чемно попрямувала за нею.
Закрий за собою двері – майже скомандувала мені «моя подруга» і я чемно виконала її приказ.
То ти поясниш, що все таки діється? – не витримувала я вже тієї напруги що виникала.
О, так, звісно. – злорадно усміхнувшись, присіла на табурет та дівчина, що стільки років була мені як сестра. – Я тобі все розкажу. Не переживай. Та ти присядь. В ногах правди нема.
А де вона є?
Ну, то я тобі зараз розповім… правду.
Що з Антоном? Я його просто не впізнаю.
О-у. З ним просто все чудово. Хіба ж не видно?
Ні не видно.
То ти добре придивись. Він закоханий. І закоханий в мене. – переможно ствердила подруга, що вмить перетворила на мою суперницю.
Як же? Я…
Ти ніхто для нього. Ти що не бачиш. Він зараз дивитись футбол. Ти йому байдужа. Ти йому завжди була байдужа.
Ні. Не правда.
Правда. Глянь правді в очі. Він завжди любив мене, а з тобою був із жалості.
Ні-і. – я зірвалась на крик, не вірилось почутому, ні, це не може бути правдою.
Чому ж він мене тоді жалів?
Та бо дуже чесний, боявся скривдити таку цяцю як ти.
Тобто цяцю?.. І ти вирішила це зробити замість нього?
Тобі нічого тут робити. Йди звідси. Тут в тебе нічого нема.
Я не розумію нічого. А ти? Що з тобою сталось? Чому ти так змінилась? Ми ж були подругами… Я тобі довіряла більше ніж собі. Я ж тебе люблю…
А я ні… Ніколи не любила.
Тобто? Я чим далі, ти менше розумію.
В тебе завжди все було. Завжди модно вдягнута. Хлопці падали до твоїх ніг. Та ти вчилась завжди на відмінно майже не докладаючи особливих зусиль. Не минало дня щоб тебе хтось не похвалив. Яка розумна. Яка уважна. Яка здібна. Як віртуозно грає на фортепіано. Ти завжди була першою. Мене ж ніколи не бачили. Ніхто не помічав. Як я не намагалась, як я не працювала, я завжди була другою. Олина подруга… Чому ніхто не міг запам`ятати, мене Галина звати, а не Олина подруга. А мама. Моя мама. Боже, мене це завжди так добивало. Вона завжди мене порівнювала з тобою, казала рівнятись на тебе, ніби ти ікона… Я тебе зненавиділа ще до закінчення школи. І поступила на цей довбаний біологічний лише для того, щоб бути поруч, щоб знищити тебе. Ти мені остогидла. Така вся хороша і мила. НЕНАВИДЖУ!!!
Боже. Як ти так можеш? – я просто була вибита з колії тією тирадою… - Як я могла так помилитись в тобі?
Хотіла правди? Маєш правду.
Ще хвилина мовчанки. Я усвідомлювала почуте. Але це ніяк не вкладалось мені в голову… Я сперла лікті до кухонного столу і закрила долонями обличчя. Глибоко вдихнула. Не допомогло. Тоді ще один глибокий і повільний вдих. Я прагнула хоч трохи заспокоїтись, щоб повернути собі здатність думати. Ще кілька хвилин. Галя підпалила сигарету і затягнулась. Вона теж, явно, була збудженою.

Віддай мені мої документи. – нарешті я спромоглась видавити щось із себе більш менш впевненим голосом.
Які документи?
З універу. Ті що ти мала…
А-а – Галя мене перебила і не дала договорити – ледь не забула, тебе відраховано.
Я помалу починала хоч трохи думати, як на тобі. Ще одна новина.

Як це я відрахована? Я ж здала сесію.
І що з того? Ти сама забрала документи по сімейним обставинам.
Я нічого не забирала. Це ж ти мала оформити…
І знов мовчанка, тільки чутно як Галя видихає дим.

І ти оформила… Чорт. Нащо ти таке зробила.
А що я? Я нічого. Ти заслуговувала на це.
Що я тобі зробила поганого? Скажи? Я нічого не розумію
Ти існуєш…
Типу тобі стане легше якщо мене не стане?..
А тепер байдуже. Ти відрахована. Отож документів ніяких нема. А тепер забирайся. Ти вже всю правду дізналась. Не хочу більше тебе бачити. Ти мені остогидла.
По щокам покотились сльозинки, але я їх миттю стерла. Вона не повинна їх бачити, в неї і так забагато тріумфу.

Лише зараз я помітила на Галі свої коралі, це був мамин подарунок. Отже вона привласнила все. Що мені колись належало, все, що в мене було. А тепер, вона права, в мене нічого нема… Нічогісінько!!!

Ясно. – якось так байдуже я це констатувала - а мої речі, одяг і прикраси?
В тебе тут нічого нема. – ще раз видихнула дим і загасила сигарету. - Я викинула все.
Ага. Точно. Як і мої коралі. Але в мене нема сили з нею боротись. Щось вимагати. Навіть те, що по праву належить мені. Це вже такі дрібниці порівняно з тим що я щойно дізналась…

Боже, дай сили, це витримати!

Я підняла свою сумку з підлоги і мовчки вийшла з кухні, не обертаючись, нічого вже не питаючись. Й справді мені тут вже нічого не належить. Пустка… В душі…


***


В мене вже нікого не залишилось… Я втратила найдорожчих людей в світі... Мене зрадили… От так живеш, кохаєш, віриш, надієшся… Людина, якій віриш більше ніж собі… Віддаєш себе всю… Ніби удар в спину… Твоя найближча подруга... Вже майже рідна сестра... Мене сковував біль, страшний біль. Нічого не помічаючи, ні людей, ні вулиць, ні того дощу який почався… Мене вже не було в цій реальності. Я здається кудись йшла, а може стояла на місці… Першим, що я почула був страшенна суміш ревіння і скреготу…

- Гей, ти чого тут стоїш посеред дороги, що всліпило, чи обкурилась? Червоне світло! Дякуй, що я шини вчора змінив, а то б тебе, дурепо зішкребали з асфальту. Що жити надоїло? Ото ті дівчиська… Нічого не бачать і не чують. Кажу ж переходь вже. Корок через тебе вже виникає. Що не бачиш дорога вузька і одностороння?

- Що? – до мене дійшло що на мене хтось кричить, але в чому причина я так і не розуміла. Тоді я відчула як мене хтось почав відтягувати вбік… Повернула голову і побачила нечіткий силует, я мало що бачила і ще менше розуміла. Мене тягнув на тротуар з дороги якийсь хлопець. Може школяр, а може й мій ровесник. Зараз я нічого не могла сприймати тверезо, тим паче мислити. Для мене залишалось таємницею що ж врешті решт сталось.

- Тобі, що життя набридло? Така молода, а вже під колеса кидаєшся. – з докором сказав хлопчина.

Я витерла рукавом обличчя і лише зараз підняла голову, відірвавши погляд від асфальту, і глянула на нього… Крики, що видавав водій машини, що так вчасно встиг загальмувати, віддалились і зникли… Той звук, що мене так налякав… Ось що воно було… Ясно… Поки я роздумувала, мій рятівник пішов своєю дорогою. Дощ збільшився. От і добре. Не буде видно сліз, що котились по моїм щокам. Ні, я себе не жаліла. Я вже не могла відчувати до когось жалість чи співчуття. Був лише біль, який проймав все моє тіло. Рана, що з кожною секундою, з кожним кроком збільшувалась. Для мене тепер все втрачено. Нема сенсу жити. Вона… Моя найкраща подруга, якій я довіряла як собі зрадила мене. ЗРАДИЛА. Вона мене знищила, відібрала в мене ВСЕ. Все, що в мене було. Коханого, досягнула того, щоб мене відрахували з університету, викинула мої речі, що в неї залишались, мої прикраси… Та до дідька прикраси, вона забрала мого Антона. МОГО. Вже не мій… Не мій. Я ж не зможу жити так тепер. Всі мене зрадили…

- Кого я бачу? Дивіться народ! Та це ж Олька! Ти як тут? Казали, що ти в селі якомусь бабцю свою доглядаєш, навіть навчання через то залишила.

- Точно, Олька! Ти чого так гальмуєш, ти тут, чи як завжди в космосі! З інопланетянами спілкуєшся?! Ом-м-м-м. – піднявши руки вверх, як для медитації і скорчивши фізію, як завжди з іронією, але за мить ще більше розсміявся. Остап. Для друзів Дзідзьо. Чого саме так ніхто вже не пам`ятав, але всі його так називали, а він не злився. Олег з Наталкою, Мар`яна, Микола і Тарас. Мої одногрупники. Я дивилась на те як вони сміялись з Остапового жарту і з жалем розуміла, що тепер вже колишні. З ними завжди було весело. Але чогось саме сьогодні я на них вже якось не так як завжди дивилась. Щось в мені надломилось. Вмерло.

- Годі вже, що з тобою сталось? Ми за тобою скучили, а ти як не своя. Пішли з нами! Ми збирались в клуб, відірватись!!! – Мар`яшка розтріпала моє і так неслухняне волосся і повторила ще раз, як вона любила казати, вдруге повторюють лише для тих хто в танку – Пішли! Ну чого ти? Відреагуй, хоч якось! Ти ще ні слова не сказала. Що в мовчанку бавишся? Я відчула на собі всі їх погляди, вони не були ворожими чи злими, ні, радше допитливими. А й справді я ще нічого не відповіла їм. Ніби й рада їх бачити. Але зараз хочу просто заритись в подушку і ревіти, ледве себе стримую щоб не розревітись в них на очах. Глибоко вдихнувши і взявши себе в руки, я спробувала вичавити з себе посмішку, хоча з того нічого не вийшло. Спромоглась лише на одне речення:

- Я так рада вас бачити. - Хоча жодного натяку на радість в голосі не прозвучало. Знов спробувала скорчити щось подібне на посмішку.

- То ти з нами йдеш!!! – навіть не спитавши, ствердив Микола, обхватив мене міцно за плечі. Він завжди був лідером. І саме він мав би бути старостою нашої групи. Але він того не хотів. А старостування називав ніяк інакше як « менінгіт». Хоча в складній чи спірній ситуації він брав керування ситуацією на себе. В нього це завжди виходило. Він вміло керував колективом завжди, в нього то було в генах. Його батько свого часу керував ротою солдат. Ми пройшли вуличкою. А й справді тут неподалік саме той клуб, де ми колись разом ходили. Всі. Я ж була на іншому краю міста ще пів години тому. Я зі здивуванням глянула на годинник. Пів на десяту. О Боже, я не помітила як швидко минув час. Я блукала містом як зомбі біля двох – двох з половиною годин… В рій моїх думок і роздумів ввірвалась гучна музика. Ми зайняли столик біля стіни.

- Олю, ти щось замовлятимеш? – спокійним і розміреним голосом спитав Олег. – Соку чи якийсь коктейль?

- А можна щось міцніше? – якимсь млявив і винуватим голосом вичавила з себе.

Мені ще й досі хотілось розревітись. Біль все наростав. Ніби з грудей вирвали серце, а з рани ще досі струменить кров.

Олег мене правильно зрозумів, він мене завжди найкраще зі всіх розумів з пів слова, з пів погляду. Інколи мені здавалось, що він вміє читати думки. Принесли наше замовлення. Мені підсунули мій стакан. Хтось виголосив тост за нашу випадкову зустріч. Я знов спробувала видавити з себе щось подібне на посмішку, навіть здалось, що ця спроба краща за попередні. Випила залпом все до дна. Воно було міцне… Але мені сподобався смак того напою, хоча до того я ніколи не вживала таких міцних напоїв.

Що це за напій?
Що сподобалось? – іронічно спитав Олег.
Скажи, я ще хочу замовити.
Ого, ти мене дивуєш. Ти не любитель міцних напоїв. Нас всіх завжди сварила, коли ми напивались.
Це точно, моралі завжди читала на другий день замість того щоб водички дати, і так голова болить. – втрутився Тарас, він завжди був незадоволений чимось, болить голова в нього чи ні.
Я ж не казала, що напитись хочу.
А як це називається?
Ну що то так складно просто сказати? Може я хочу просто трохи розслабитись…
А ти впевнена, що тобі погано не буде? – з якоюсь турботою і ніжністю в очах знову спитав Олежко. Він хвилювався за мене, я це розуміла своїм затуманеним розумом від болю та алкоголю. Розуміла, що він бачить зміни, що стались в мені, та не тільки він, всі вони бачили мій депресивний стан, і я їм була вдячна, що вони не задавали жодних питань. Та й непідходяще місце було для розмов. Гучна музика манила до танців. Олег здався і зробив замовлення. Тепер я спробувала напружити свій слух, щоб почути назву. Віскі «Johnnie Walker» - ось як називався цей новий для мене напій.
Всі перехилили свої стакани і випили тепер «за дружбу» і дівчата потягнули хлопців на середину майданчика. За столиком я залишилась сама. Допила віскі. Майже відразу відчувала дію алкоголю на свій організм. Світ крутився в моїй голові і мені сподобався цей ефект, не те щоб я любила каруселі, але зараз мені здавався єдиним варіантом напитись і забутись, тому я поманила пальцем офіціанта. За інших обставин я б точно з ним пофліртувала, але не сьогодні, мені потрібна була випивка, що служила мені як знеболюване. Тому замовила відразу подвійну порцію «ліків».

В моїй голові все ще крутилось багато думок, багато болісних думок. Рана не хотіла затягуватись. Я вже вкотре прокручувала в голові сьогоднішній день. Слова Антона. Поведінку Галі. Вона навіть не почувала себе винною за те, що зруйнувала мені життя, за те, що відібрала в мене все що мені було дороге. Свідомо підставила, щоб відімстити. І за що ж мені мстити. Я ж їй довіряла як собі, завжди допомагала. А як вона мені за це віддячила?..

«В тебе завжди все було. Завжди модно вдягнута. Хлопці падали до твоїх ніг. Та ти вчилась завжди на відмінно майже не докладаючи особливих зусиль. Не минало дня щоб тебе хтось не похвалив. Яка розумна. Яка уважна. Яка здібна. Як віртуозно грає на фортепіано. Ти завжди була першою. Мене ж ніколи не бачили. Ніхто не помічав. Як я не намагалась, як я не працювала, я завжди була другою. Олина подруга… Чому ніхто не міг запам`ятати, мене Галина звати, а не Олина подруга. А мама. Моя мама. Боже, мене це завжди так добивало. Вона завжди мене порівнювала з тобою, казала рівнятись на тебе, ніби ти ікона… Я тебе зненавиділа ще до закінчення школи. І поступила на цей довбаний біологічний лише для того, щоб бути поруч, щоб знищити тебе. Ти мені остогидла. Така вся хороша і мила. НЕНАВИДЖУ.»

Мене так вразили ті слова, що я й не знайшлась, що відповісти. Просто не віриться, невже людина може так довго прикидатись найкращою подругою, жити під одним дахом і виношувати помсту. Як же нічого не зрозуміла, не помітила? Як я могла бути такою сліпою? Ми ж три роки разом знімали квартиру у Львові. А то ж її було ідеєю. О, Боже. Я жахнулась своїх думок. Вона не один день все планувала, усміхаючись мені і жартуючи. Скільки є фальші. Актриса вона фантасмагорична, їй би Оскар можна було вручити, стількох людей обдурила, або в політику, вона і їх теж обведе навколо пальця, з іронією підсумувала весь той безлад у своїй голові. Перехилила ще трохи. Антон не кращий. Йому мабуть теж вірити у щирість його почуттів не варто. А це ще болячіше усвідомлювати. Всі брешуть. Невже всі брешуть? Чому всі брешуть? Чому ж так боляче? Чому не стає легше? Чому все одно хочеться померти щоб більше не страждати? Мабуть треба ще замовити? Точно. Ну, де ж той офіціант, коли він так потрібен? Всі вони такі, ті чоловіки. Нема їх, коли вони так потрібні. Окей, прийдеться самій підійти до барної стійки і замовити. ДАРМА. Моя спроба підвестися провалилась, голова закрутилась і я знов повалилась на стілець. Засміялась сама з себе. Засміялась вперше за сьогодні, хоча радше сміх той був з моєї незграбності. Напевно Johnnie подіяв на мене сильніше ніж я могла представити. Трохи не розрахувала. Хоча як це на мене схоже. Помилятись. Я ж у всьому помиляюсь. Я помилились в коханому, в подрузі, то що вже тут казати про віскі. Крива посмішка з`явилась на моєму обличчі і вмить зникла. Я зосередилась і знову спробувала підвестись, на цей раз я була обережнішою. Зробивши зусилля над собою, я встала, спустила з підвищення, на якому стояв наш столик, і попрямувала до бару. На шляху до нього я кілька разів ледь не впала, добре, що було вже до цього часу багато людей, хтось мені допоміг втриматись на ногах. Підійшовши, якщо так можна сказати, міцно вчепилась за стійку, щоб не впасти, я зробила ще одне зусилля над собою і спробувала чітко вимовити назву, від сьогодні мого улюбленого напою, віскі «Johnnie Walker». Бармен на мене оцінюючи подивився, напевно подумав, що мені вже досить. Тому я намацала в сумці гаманець і витягнула сотню, це вже була остання купюра, але мене це не лякало. Я вірила, що ця склянка віскі мене врятує. Бармен трохи повагався, але тяга до грошей перемогла в ньому і він таки присунув до мене склянку. Я її осушила двома ковтками. Вже й збилась яка за ліком це вже склянка. Мало що вже розуміючи я підвелась, оглянулась, ніби когось шукала. Двері! Вихід! Тут ставало душно, а мені треба було на свіже повітря, вже практично не було чим дихати, задихалась. Не знаю як, але я майже по прямій лінії дійшла до виходу і вже зраділа, що нарешті зможу вдихнути хоч ковток свіжого повітря поки не зомліла, але зарано зраділа. Мені дорогу перегородив якийсь молодий чоловік, на голову вищий від мене. Він нічого не казав, але й не зводив з мене своїх очей. В його погляді було щось тваринне. Він нахилився до мене, обняв мене міцно за талію.

Ти спішиш кудись, мала?
Відпусти, я вже виходила. – розсерджено я на нього рявкнула.
Ну, чого ти так ламаєшся?
Відпусти!!! – майже закричала і спробувала вирватись з його обіймів, але натомість він ще сильніше мене притиснув до себе.
Я ж не звір, таку крихітку не ображу.
Відпусти! – я вже не мала чим дихати, мені негайно потрібно на свіже повітря. Я зробила ще одну спробу вирватись, але безрезультатно. Він лише усміхнувся якось єхидно, явно відчуваючи свою перевагу наді мною. Слабкість. Я вже практично нічого не бачила… Останнє, що відчула, це як він обхватив мене міцною хваткою хижака…

***


Ти кого приніс?
Пропусти, вона трохи важка.
Ти що придурок, верни де взяв.
Що не бачиш, вона непритомна.
А я що Мати Тереза?
Не верещи на мене.
Ігоре, тобі що взагалі башню зносить? Де ти її відкопав?
В клубі.
Де, під столом валялась?
Та ні, перед виходом. Та до чого тут це?
До того, придурку, що толку з неї ніякого.
Відійди. Її може хоча б вкрити треба.
Твою м… Ти псих. Та тебе на Кульпарківській треба ізолювати від суспільства, як особливо небезпечного, може то заразно.
Стас!!! Закрийся!
А вона жива?
Здається.
Здається? Ти що вдарився? Чи обкурився? Я тобі що казав? Приведи дівчат щоб розважитись. А тепер що? Я що дарма тут стирчав? Ну, чесно, ти недоносок. Тепер сам з нею няньчись, хоча що там. Дрова.
Напевно не розрахувала дозу.
А ти що за неї вступаєшся? Що там інших не було? І чого тільки одна?
Що Ігорцю? Мовчиш? Тебе, що мама в понеділок народила?
Слухай, йди і шукай собі сам. Дістав мене. Чого то я завжди вибираю. Може навчишся знайомитись.
Ну то ти ж в нас перебірливий, мені ж по фігу кого.
Піпець, Стасе. Ти мене завжди дивував.
Ой. Знайшовся тут правильний. А ти що в нас такий весь ідеальний і цнотливий як монашка?
Ні, але й не така скотина як ти.
Добирай слова, поки в «лобєшнік» не дістав. Що з тобою твориться. В нас був такий чіткий план. Ти тусуєшся в клубі, знімаєш дівчат і везеш сюди на хату. Що тут складного?
От ти і йди потусуйся. Підбери собі.
Сам знаєш, що Ірка як дізнається довго мені буде мозги трахати.
А так, вона щиро вірить, що ти до друзяки свого старого пішов на пиво. Та? Ти тварина. Ти це знаєш? Тобі ще не надоїло їй зраджувати?
Ти нічого не розумієш.
Ну та, я ж ніколи нічого не розумію. Я принаймі нікого не зраджую.
Коротше, я валю звідси. І так вечір зіпсований.
І вали. Надоїв. А я відпочину. Мені завтра рано вставати на роботу. І закрий за собою двері.

***

Перше, що я побачила коли відкрила очі, то була темна кімната в якій виднілися обриси повного безладу, але в мене не було часу про щось думати, чи розглядати. Мене страшно нудило і щось зі середини прагнуло вирватись на волю. Я підірвалась з ліжка, вибігла з кімнати так і не включаючи світла і, притримуючи рукою рот, відкрила перші ліпші двері. Ледве встигла. Впала на коліна перед «білим другом»… Відчуття просто жахливе. В мене все боліло. Через кілька хвилин «фонтанування» я підвелась, щоб вмитись. На щастя в крані була вода. Мене це трохи освіжило. Мій погляд зупинився на дзеркалі… І я злякалась. Я не впізнала ту особу, яку важко віднести до виду Homo Sapiens. Розтріпане волосся перетворилось на якесь гніздо. Бліде з якимсь не природнім зеленкуватим відтінком обличчя. Під очима страшенні синці, ніби її били. На чолі подряпина. Я автоматично потягнулась до чола і відчула біль. З ранки виступила краплина крові. Я продовжувала вдивлятись у дзеркало, ніяк не могла зрозуміти хто ж стоїть переді мною. Ще раз торкнувшись подряпини на чолі, до мене почало доходити, що це моє відображення у дзеркалі, хоча якось не вірилось. Виникло питання: « А що зі мною сталося?» На дзеркалі нарешті помітила сріблясту ручку, автоматично потягнулась до неї. І, о диво, виявилось, що це дверцята. На поличці знайшла спирт і пластир. Дивлячись на них тупим поглядом кілька секунд, до мене дійшло що з ними можна і треба зробити. Я обробила рану, але чому запах спирту, мені чомусь аж дуже був неприємним. Та я над тим не мала сили і «оперативної пам`яті» задумуватись. Я знов закрила ці чудо-дверцята. І знов вдивилась у своє відображення. Це була мука для мене споглядати на себе. Такою я себе ніколи не бачила. І ще той жахливий головний біль і спрага не давали мені нормально думати і згадати що ж таке вчора сталось. І тут я помітила відображення душової кабіни... В мене ж нема душової кабіни, лише ванна. Я різко обернулась і ледь не втратила рівновагу. Лише зараз, після десятихвилинного перебування тут я почала розглядати ванну кімнату. Мене охоплював жах… Це ж не моя ванна. Де я? Чому я тут? Що вчора сталось? Я ж не вдома. Мене викрали? Хто? Для чого? Я потягнулась до дверної ручки і завмерла. Я сприймала все навколо дуже повільно. В мене виникло дві думки, кардинально різні варіанти: або я зараз вийду і коридор теж буде не мій, тоді мене викрали, але кому прийде в голову така божевільна думка мене викрадати; або мені просто зле, але то мине, просто треба випити ліків, я зараз звідси вийду і мені, моя подруга, Галя допоможе… ГАЛЯ!!! Достатньо було одного слова, одного імені, щоб згадати все. Весь біль в серці повернувся. Згадались всі вчорашні події. Галя, Антон, мої одногрупники, Johnnie, і той здоровило…

Жива. А то я вже злякався. Ти затихла. Думав треба буде тебе рятувати, відкачувати.
Хто ти? – знов він, той… З поглядом хижака. Але сьогодні щось в тому погляді змінилось. Хоча так відразу важко було визначити що саме.
Ігор.
Чого я тут? І з рештою де я?
В мене вдома. Ти вчора трохи перебрала.
В мене були на те причини.
І які ж причини можуть бути в такої молодої дівчини?
В голові мій голос кричав лише одне ім`я – Антон. Навіть не помітила як сльози почали котитись по щокам.

- Ну чого ти ревеш? Я ж тобі нічого поганого не зробив. Йди за мною. Вип`єш кави, попустить.

Я завагалась, щось мені підказувало тікати, поки можу. Але я пішла за ним. На кухонному столі стояли дві кружки. Я завмерла. В голові було лише Антон, Галя, Зрада…

- Ти що з Місяця звалилась? Чого стоїш біля дверей? Проходь.

- Вибач. Задумалась.

- Дивна ти.

Я ковтнула того гарячого напою, який важко було назвати кавою, навіть не пахло нею. Мені знову стало погано і я зі всіх сил побігла до ванної. Через кілька хвилин я вийшла. Навіть не встигла сказати й слова, як Ігор накинув на мене мою куртку всунув мені в руки мою сумку і виштовхав мене за двері. Він теж вийшов, закрив двері. Обернувся і глянув на мене. Нічого тваринного чи дикого я вже не побачила, якесь вибачення.

- Мені на роботу. – різко відрізав.

Я не дивилась йому вслід, стан шоку минув. Повернувся біль, який розривав мою душу. Я стояла біля дверей і розглядала тріщини фарби на стіні коридору. Відлуння кроків затихло. Тиша. Шоста ранку, ще більшість людей спить.

І куди тепер? Нема мети. Нема мотивації. Нема сенсу. Нема нічого…


***


На вулиці було холодно. Холодний осінній вітерець освіжав. Майже нікого не було. Кілька двірників вже працювало. Поодинокі перехожі. САМОТНІСТЬ. Ноги мене кудись несли. Я ще не знала куди я піду, що робитиму. У Львові я не хотіла залишатись. Надто багато спогадів. Надто багато болю. Треба негайно тікати звідси. Негайно. І чим далі, тим краще. Автобус. Точно. Мені потрібен автобус. Через хвилин п`ятнадцять я дійшла до автостанції. Хм. Тут стоїть чотири автобуси. І який з них вибирати? Та чого гадати? Перший ліпший…

Коли Ви відправляєтесь?
Через дві хвилини.
Мені підходить. А де квитки можна купити?
Та в мене можна? А тобі дитино куди?
Я й не глянула куди він направляється. Все одно. Байдуже.

- До кінцевої, якщо можна.

- Чому ж не можна. Сідай. Зараз рушаю.

Я зайняла вільне місце. І ми рушили. На якусь мені стало легше. Я себе переконала, що я покину це місто і я зможу втекти від болю, від спогадів, від минулого.

(Продовження оповідання тут: http://our-time.org.ua/view_post.php?id=146)



Кількість переглядів: 1946

Рейтинг:






Ваша оцінка: 1 2 3 4 5




КОМЕНТАРІ

Коментарів ще нема

Щоб мати змогу залишати коментарі на сайті - будь ласка зареєструйтеся.

Якщо Ви вже зареєстровані - будь ласка увійдіть в систему.





Our Time © 2010-VI4NO MIKA
mika.biz.ua, blog.mika.biz.ua, s3.org.ua, our-time.org.ua